Питання активізації навчання учнів належать до найбільш актуальних проблем сучасної педагогічної науки і практики. Реалізація принципу активності в навчанні має істотне значення, оскільки навчання і розвиток носять діяльний характер, і від якості навчання як діяльності залежить його результат, розвиток і виховання студентів.

Ключовою проблемою в рішенні задачі підвищення ефективності і якості учбового процесу є активізація учення учнів. Її особлива значущість полягає в тому, що учення, будучи відбивно-перетворюючою діяльністю, направлене не лише на сприйняття учбового матеріалу, але і на формування відношення учня до самої пізнавальної діяльності. Перетворюючий характер діяльності пов'язаний з активністю суб'єкта. Знання, отримані в готовому вигляді, як правило, викликають скруту учнів в їх застосуванні до пояснення спостережуваних явищ і вирішення конкретних завдань. Одним з істотних недоліків знань що вчаться залишається формалізм, який виявляється у відриві завчених що вчаться теоретичних положень від уміння застосувати їх на практиці.

Плідним ґрунтом для пізнавальної активності є учбова діяльність, як джерело цілеспрямованої роботи думки, розвитку життєво важливих властивостей особи дитяти.

Таким чином, проблема визначається необхідністю розвитку пізнавальної активності учнів і недостатнім використанням можливості вдосконалення даного феномену. Актуальним залишається пошук оптимальних умов формування і розвитку пізнавальної активності учнів.

Проблема розвитку пізнавальної активності учнів, як показують дослідження, знаходилася в центрі уваги педагогів з давніх часів. Педагогічна дійсність щодня доводить, що процес навчання проходить ефективніше, якщо учень проявляє пізнавальну активність. Дане явище зафіксоване в педагогічній теорії як принцип "активності і самостійності учнів в навчанні". Засоби реалізації провідного педагогічного принципу визначаються залежно від вмісту поняття "Пізнавальна активність".

Ряд учених розглядає пізнавальну активність як природне прагнення учнів до пізнання. Педагоги минулого цілісно розглядали розвиток учнів.

Так для підтримки інтересу до занять, слід припиняти їх до моменту повного стомлення. Тим самим, виділяється педагогічний засіб - регулювання учбового навантаження і її дозування залежно від стомлюваності учнів.

Досить популярна і інша точка зору: пізнавальна активність розуміється як характеристика діяльності учня (її інтенсивність і напруженість). Безліч робіт вітчизняних педагогів присвячена проблемі активізації учбового процесу, вони досліджували проблему активізації мислення учнів в процесі навчання, проаналізували проблему самостійної діяльності що вчаться і роблять вивід, що самостійність є вищим рівнем активності.

Згідно точки зору Т.І. Шамової "пізнавальна активність розглядається як якість діяльності особи, яка виявляється відносно учня до вмісту і процесу діяльності, в прагненні його до ефективного опанування знань і способів діяльності за оптимальний час, в мобілізації етично-вольових зусиль на досягнення учбово-пізнавальних цілей". Таким чином, пізнавальна активність відображає певний інтерес учнів до здобуття нових знань, умінь і навиків, внутрішню цілеспрямованість і постійну потребу використовувати різні способи дії до наповнення знань, розширення знань, розширення кругозору.

Пізнавальна активність виступає як якість особи. Наприклад, Г.І. Щукіна визначає "пізнавальну активність" як якість особи, яка включає прагнення особи до пізнання, виражає інтелектуальний відгук на процес пізнання. Якістю особи "пізнавальна активність" стає, на їх думку, при стійкому прояві прагнення до пізнання. Це структура особової якості, де потреби і інтереси позначають змістовну характеристику, а воля представляє форму.

Г.І.Щукіна виділяє показники, за якими можна визначити наявність пізнавального інтересу:

1) Прояви, що характеризують мислительну активність учнів.

а) запитання учнів як результат активного і глибокого пізнавального процесу;

б) прагнення учнів за власним бажанням, без вказівок і вимог вчителя брати участь в обговоренні запитання, доповнити і виправити відповіді товаришів (підняті руки, кількість і характер відповідей учнів);

в) зосередженість уваги;

г) характер процесу діяльності: готовність до дії або байдужість до завдання; рівень виконання пізнавального завдання (самостійно, за зразком, шляхом списування з дошки готового розв'язку); ставлення до процесу своєї діяльності (уважний чи ні, байдужий чи зацікавлений...).

2) Емоційні прояви:

а) мовні реакції (висловлювання типу: "О, це так!"), обмін думками з сусідом по парті;

б) особливі емоційні наслідки - тиша, що вказує на схвильованість, цікавість, що викликані судженнями, думками;

в) адекватні реакції на те, що відбувається в класі (сміх - як результат гумору).

3) Вибіркова спрямованість читацьких інтересів учнів та їх участь в різних формах і видах позакласної роботи (КВК, вечори, предметний гурток), виконанню індивідуальних завдань і характер використання ними вільного часу.

Становлення пізнавальної активності в молодшому шкільному віці позитивно впливає на розвиток особи. Через це, необхідно, цілеспрямована педагогічна діяльність по формуванню пізнавальної активності школярів, а потім і учнів ПТНЗ чи ВНЗ.

Учені залежно від характеру пізнавальної діяльності суб'єкта визначають такі рівні активності:

- репродуктивно-наслідувальна активність, за допомогою якої досвід діяльності накопичується через досвід іншого;

- пошуково-виконавча активність; це вищий рівень, оскільки тут має місце велика міра самостійності. На цьому рівні треба зрозуміти завдання і відшукати засоби її виконання;

- творча активність являє собою високий рівень, оскільки і саме завдання може ставитися учнем, і дороги її рішення обираються нові, нешаблонні, оригінальні.

Розвиток пізнавальної активності представляє той ідеальний варіант, коли її становлення відбувається поступово, рівномірно, відповідно до логіки пізнання предметів навколишнього світу і логіки самовизначення особи в довкіллі.

Управління активністю учнів традиційно називають активізацією. Головна мета активізації - формування активності учнів, підвищення якості учбово-виховного процесу.

Найбільший активізуючий ефект на заняттях дають ситуації, в яких учні самі повинні:

- обстоювати свою думку;

- брати участь в дискусіях і обговореннях; ставити питання своїм товаришам і викладачам;

- оцінювати відповіді і письмові роботи товаришів;

- займатися вченням тих, що відстають; пояснювати більш слабкішим учням незрозумілі місця;

- самостійно вибирати посильне завдання; знаходити декілька варіантів можливого рішення пізнавальної задачі (проблеми);

- створювати ситуації самоперевірки, аналізу особистих пізнавальних і практичних дій;

- вирішувати пізнавальні завдання шляхом комплексного вживання відомих їм способів рішення.

Щоб правильно проводити активізацію навчання учнів, майстер виробничого навчання, викладач повинен дотримуватися таких принципів:

- Принцип проблемності.

- Принцип забезпечення максимально можливої адекватності учбово-пізнавальної діяльності характеру практичних завдань.

- Принцип взаємного навчання.

- Принцип дослідження проблем, що вивчаються.

- Принцип індивідуалізації.

- Принцип самонавчання.

- Принцип мотивації.

До найважливіших факторів, які впливають на активність учнів, можна віднести наступні фактори:

- Професійний інтерес.

- Творчий характер учбово-пізнавальної діяльності.

- Змагання.

- Ігровий характер проведення занять.

- Емоційна дія.

Для активізації та оптимізації роботи учнів на уроці можна виділити такі методи:

Проблемне навчання. На відміну від традиційного навчання, якому властиве подання готових знань учителем з розрахунком на запам'ятовування їх учнями, проблемне навчання активізує мислення, спрямовує особистість на творчий пошук істини в процесі навчальної діяльності. В центрі проблемного навчання лежить проблемна ситуація, що є рушієм мислення, джерелом творчого пошуку знань.

Проблемна ситуація викликає певний психічний стан учня і допомагає йому усвідомити суперечність між необхідністю виконувати завдання і неможливістю зробити це з тими знаннями, котрі він має. Усвідомлення цієї суперечності пробуджує потребу пошуку нових знань.

Для покращення зацікавленості учнів у вирішенні проблемної ситуації потрібно впливати на учнів через емоції та здивування. Також важливим є обґрунтування того, що ця тема є важливою для їх професії.

Останнім часом у психології та педагогіці знову посилився інтерес до програмованого навчання. Великого значення при цьому надається формуванню мети навчання, визначенню вихідного рівня пізнавальної діяльності учня та критеріїв ефективності навчання, принципам відбору знань і вмінь, що підлягають засвоєнню, забезпеченню адекватних засобів прийому інформації та діалогу з комп'ютером, розробці навчальних алгоритмів, забезпеченню зворотного зв'язку та управлінню навчальним процесом. Розроблено ряд комп'ютерних програм, що забезпечують ефективне засвоєння нових знань, умінь, навичок, формування творчих здібностей у студентів.

Одними з важливих засобів активізації навчально-виховної роботи є індивідуалізація та диференціація. Під індивідуалізацією розуміють урахування індивідуальних особливостей учнів. Диференціація означає розподіл учнів на певні групи для навчання з урахуванням індивідуальних особливостей.

Одним із перспективних напрямів такої роботи є реалізація особистісного підходу педагогів і психологів до учня.

Особистісний підхід у системі освіти передбачає реальну переорієнтацію роботи педагогів на розвиток не окремих сторін особистості, а всієї системи психічних властивостей учня - здатності до спілкування, сфери спрямованості (стійких інтересів, потягів, ідеалів), адекватних рис характеру, самосвідомості, досвіду як системи необхідних для життя та професійної діяльності знань, умінь, навичок, інтелектуальних здібностей, психофізіологічних властивостей.

Формування особистості має здійснюватися завдяки участі учнів у системі діяльностей різного типу. Йдеться про діяльність спілкування (комунікативну, організаційну тощо); планування майбутнього; формування адекватних рис характеру; самопізнання, самовиховання, саморегуляції, самореалізації, власне навчальну діяльність - засвоєння необхідних знань, умінь, навичок; інтелектуальну, пізнавальну та перетворюючу діяльність; діяльність з відпрацювання адекватного індивідуального стилю тощо. Ці види діяльності організовуються і здійснюються у відповідних до вікових та індивідуальних можливостей учнів формах - ігровій, творчій, трудовій, діалоговій та груповій, тренувальній, у формі вправ тощо.

Такий підхід відрізняється від традиційної орієнтації навчального закладу на розвиток переважно досвіду в процесі лише навчальної діяльності з метою засвоєння знань, умінь, навичок з певних предметів, внаслідок чого інші сторони особистості учнів фактично випадають з поля зору педагогів. Певна однобічність навчально-виховного процесу не тільки не сприяє повноцінному особистісному зростанню учнів, а й породжує численні психологічні проблеми в її становленні.

Таким чином, на підставі проведеного аналізу, можна визначити пізнавальну активність, як змінну властивість особи, яка означає глибоку переконаність учня в необхідності пізнання, творчого засвоєння системи наукових знань, що знаходить прояв в усвідомленні мети діяльності, готовності до енергійних дій і безпосередньо в самій пізнавальній діяльності.

Завдання вчителя та майстра полягає в тому, аби забезпечити не загальну активність в пізнавальній діяльності, а активність, направлену на опанування провідних знань і способів діяльності