Колиска

Колиска – невеличке ліжечко для спання і колисання дитини. В давнину колиску плели із священних дерев – верби, дуба, верболозу, явора. Форма колиски була подібна до кола (овалу). І форма колиски, і слово "колискова” були надійними оберегами немовляти від злих сил.

Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками.

Сволок – брус, на якому трималася стеля хати, символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом. На ньому записували імена, важливі дати, події в життя родини, вирізали хрести.

Чотири мотузочки колиски теж символізували чотири сторони світу, який чекає на дитину.

Немовля було найдорожчим скарбом оселі. Матері не випадково мріяли про "шовковії вервечки, золотії бильця, срібні колокільця” мальованої колиски, які символізували світлу та багату долю нащадка. Поруч мати ніжно нашіптувала: "Сон у колиску, дрімки у віченьки, здоров’я на достаточок, спи, мій синочок”. Магія монотонного співу, спокійне, легеньке погойдування колиски – і "золотенятко – мамине дитятко” спокійно заплющувало віченьки.

У деяких місцевосцях вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення. Під подушечку клали чебрецю, м’яти, безсмертника, материнки, полину. Мати научала доню: "Про квіти не забувай. Може, десь хмелю бачитимеш, що розвивається над річкою, то промов до нього слово, і зріж квіти-шишечки, але небагато – сім, дванадцять. Зрізай і приказуй: "Хмелику-хмельовий, служнику Землі-матері! Прошу тебе шишок дати, сон у колисоньку з вечірньою зорею накликати!”

Особливого значення мала вишивка, яка служила як окраса і надійний оберіг на простирадлах, наволчках подушки: "Кладу ниточку на щастя, на здоров’я сину: щоб ріс міцним та красним, як зоря довіку. Живу нитку з Сонця візьму, а зелену у трав. Подарує небо синю, зіронька – багряну”.

Калинова колиска уособлювала безсмертя роду і родоводу.

Піч

"Піч – наша мати рідна”.

Ще шість тисяч років тому праукраїнці обожнювали піч.

В Україні існував справжній культ печі.

І не тільки тому, що в ній варили їжу, пекли хліб, сушили збіжжя, на ній спали, лікували застуди тощо. Піч символізувала родинне вогнище, неперервність роду.

Чому засватана дівчина колупала піч? Вважається, що вона виконувала символічний акт: під нігті потрапляла не проста глина, а часточки батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім нареченого.

Піч була образною учасницею багатьох народних обрядів. Саме в ній випікали святиню – весільний коровай.

Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина), розмальовками на папері (Петриківка).

Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі ("Сказав би, та піч у хаті”).

Піч була оберегом від різної нечисті.

На знак пошани до віковічної годувальниці українців на Рівненщині навіть споруджено пам’ятник печі. За словами В.Земляка, "для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого”.

Покуть

Найважливішим у кожній хаті є покуть (божниця) – престольне місце в оселі, яке оберігало родовід від різних лукавих сил, місце духовного самоочищення людини.

Біля покуті – постійне місце столу. Вона розташована по діагоналі від печі, що була звернена до сонця, розміщувались домашні предмети найвищої духовної цінності: священні книги, вишитий рушник, різні гілочки, паперові та живі квіти, засушені у пучках васильки, м’ята, барвінок, любисток.

За християнських часів за образами, що висіли на стіні над покуттю, тримали свячену воду, клали клечання (рослини, зібрані на зелені свята, якими прикрашали житло).

Покуть була постійним місцем, де, починаючи з зажинків і закінчуючи обжинками, стояв пучечок колосків (Дідух) і завжди сидів господар дому.

За словами В.Скуратівського, коли народжувалася дитина, то першу купіль робили на покуті, тут мав стояти й обрядовий горщик каші, коли справляли хрестини.

Почесним гостям обов'язково пропонували сідати біля божниці. У якій би скруті не жили господарі, на столі обов’язково мав лежати буханець і дрібок солі як ознака родинної злагоди й гостинності.

На свято Коляди в оселі влаштовували акт священнодійства – покуття. За словами етнографа В.Мицика, "лише зблисне вечірня зоря на небі, господар несе на піднятих над головою руках кутю і тричі приказує: "Кутю на покутю, а сонце – у віконце”, "Кутю на покутю, а узвар – на базар".

Під час весілля молодят та їх хрещених батьків також вшановували на почесному місці. Коли ж помирала людина, її теж клали на покуті головою до божниці.

Було святим обов’язком, заходячи до хати, знімати головний убір і хреститися на покуть.

Обітниця, виголошена покуті, вважалася священною і непорушною.

Хліб

Хліб та вода – козацька їда.

Здавна народ України славився своєю гостинністю, бо "Веселий гість – дому радість”. Споконвіку на столі, застеленому вишитим рушником, лежав хліб, а біля нього – сіль, які завжди для українців були святинею.

Хліб – найвиразніший, найпопулярніший атрибут, символ добробуту, гостинності, хлібосольства, радості, щастя, здоров’я та багатства. "Хліб – усьому голова”, "Хліб та вода – козацька їда”, "Без хліба суха бесіда” – приклади української народної мудрості.

За звичаєм, випічкою хліба займалися жінки.

Хліб – один із найдавніших і найважливіших символів української обрядовості. Так, усі різновиди весільного печива відображали ідею єдності родини, міцності шлюбу, продовження роду, благополуччя і злагоди в сім’ї.

В Україні існувало багато видів обрядового хліба, який приурочували до різних дійств та свят. Сюди слід віднести верч – весільний обрядовий хліб, різновид калача; жайворонки – обрядове печиво весняних святкових дійств; коровай – обрядовий весільний хліб, а також символ завершення збирання врожаю. До Великодня випікали коровай (давньослов’янську "бабу”). Ще задовго до прийняття християнства споживали разом із обрядовими яйцями – писанками і крашанками, які є символом життя.

Особливою стравою українського народу були пиріжки, які формою нагадують півмісяць або серп місяця.

В.Коротя-Ковальська

Джерело: http://www.rius.kiev.ua/rush