Багато хто починає фразу з «вибачте»...За що?
Ввічливість - невід'ємна частина добрози- чливості і як явище присутнє в усіх мовах. Але багато ввічливих фраз починаються з «вибачте»... За що ми вибачаємося? Під ввічливістю у мовному сенсі розуміють не етикет (на кшталт правил поведінки за столом), а численні прийоми, до яких вдаються говорячи, щоб не зачепити співрозмовника. Люди - надзвичайно чуйні істоти, і тому що хто говорить доводиться чимало постаратися, щоб не поранити іншого. Співрозмовники діють узгоджено, кожен намагається не тільки сам зберегти обличчя, а й зберегти обличчя партнера. Це нелегко, оскільки більшість мовних дій несуть у собі якусь часточку загрози. Уже сам факт початку розмови означає, що ми претендуємо на час і увагу іншого. Наказовий спосіб загрожує його статусу, немов мовець вважає себе вправі наказувати. А прохання ставить його у незручне становище, оскільки йому, можливо, доведеться відмовити і тим самим уславитися егоїстом. Навіть коли ми просто повідомляємо комусь про що-небудь, це вже припускає, що раніше наш співрозмовник був в невіданні. Але ж бувають ще критичні зауваження, хвастощі, коли обривають на півслові, повідомляють погані новини і зачіпають спірні теми... Так що не дивно, що, звертаючись до незнайомця, ми насамперед просимо в нього пробачення: «Вибачте». Ми змушені звертатися один до одного, інакше зупиниться життя. Нам доводиться повідомляти прохання, новини та скарги. І ми пом'якшуємо їх за допомогою приємних слів, щоб компенсувати можливі збитки. Мова передбачила для цього дві стратегії - співчуття і повагу. Сенс мовної ввічливості як співчуття - симуляція близькості до співроз- мовника: ми робимо вигляд, що хочемо для нього того ж, чого він хоче сам для себе. Характерні приклади такої ввічливості - закликання удачі («хорошого дня!»), банальні компліменти («симпатична кофтинка!»), здоров'я, але непотрібні поради («бережи себе!») та обговорення погоди, в цьому пункті згода неминуча... Наступний крок після формальної доброзичливості - формальна солідарність. Ми використовуємо порожні пестливі звернення («дружок», «дорогенька»), вживаємо сленг свого кола, включаємо іншого в свої плани («візьмемо ще по пиву»). Або поєднуємо кілька прийомів: ухиляємося від відповідальності («як би»), провокуємо на згоду («розумієш?») і втримуємо увагу питальними інтонаціями. Щирість ввічливості залежить від наших почуттів і намірів - це про те, які психологічні механізми спілкування вбудовані в нашу мову, що стоїть за формулами. Ще більш захоплююча ввічливість як вираз поваги. Це особливо актуально, коли ми просимо або вимагаємо - і тим самим загрожуємо автономії іншого, заздалегідь припускаючи його згоду. Тому прохання часто супроводжуються різними формами підлабузництва. Ми не просимо, а запитуємо («не позичиш ти мені машину?»), применшуємо доставлені іншому незручності («я буквально на хвилинку»), визнаємо, що тепер у нього в боргу («буду вам дуже зобов'язаний»). «Градус» ввічливості залежить від того, наскільки велика загроза втрати обличчя. А рівень загрози залежить від серйозності «вторгнення», від ступеня близькості співрозмовників і від різниці в їх владному ресурсі. І від культурних особливостей, звичайно. Джерело: http://www.dytyna.info/ | |
| Категорія: Час для роздумів | Додав: РІТА (31.03.2012) | |
| Переглядів: 688 | |
| Всього коментарів: 0 | |