Духовне виховання особистості у педагогічній творчості Григорія Ващенка
| Виховання духовності особистості можна здійснювати багатьма шляхами. В
історії вітчизняної педагогічної думки чимало праць присвячено цьому
питанню (М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, С. Русова, І.
Огієнко, П. Чубинський, Д. Антонович, Н. Пирогов, К. Ушинський, О.
Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов, В. Винниченко, О. Борковський, В.
Вернадський та інші). Серед них на особливу увагу заслуговують праці
Г. Ващенка. У своїй педагогічній спадщині Григорій Григорович Ващенко в основу виховання української молоді поставив перш за все загальнолюдські й національні цінності. „… У постаті Г. Ващенка, - пише О. Вишневський, - ми бачимо спадкоємця і продовжувача великого і багатовікового педагогічного досвіду європейського. З повним на це правом можемо стверджувати, що, хоча всі представники офіційної комуністичної педагогіки були вкорінені у свій час, жоден з них не має. . . такого глибинного й органічного зв’язку з рідною землею, історією свого народу, християнсько-демократичною культурою Європи, як Г. Ващенко”. Отже, не дивно, що в особі Григорія Ващенко представники офіційної комуністичної влади бачили „буржуазного націоналіста, що провадив замасковано у всій теоретичній і практичній роботі шкідливу лінію”. Досить цікавою є позиція В. Моргуна, який у своєму дослідженні порівнює педагогічну спадщину Г. Ващенка і А. Макаренка: «У наші смутні часи перехідного періоду навіть прихильники Макаренка вдалися до звуження його системи (до колоністської, сирітської, ГУЛАГівської тощо), Ващенко ж подається як прибічник європейського цивілізованого вибору”. Намагаючись уникнути у складну стратегію виховання радянської епохи, В. Моргун визначає великі заслуги обох відомих українських педагогів. Що стосується оцінки педагогічних поглядів А. Макаренка самим Г. Ващенко, то останній хоча і критикував Макаренка, але признавав практичні досягнення його колонії. Так, у праці „Педагогічна наука в СССР (Яничар А. С. Макаренко – видатний советський педагог)” він характеризує Макаренка як видатного талановитого педагога: „Перше, що ми мусимо відзначити, це те, що Макаренко дійсно був непересічною людиною. Він мав великі здібності як письменник і як педагог-практик”. Кардинальні ж розходження у двох українських педагогів були у духовному аспекті їх світогляду. Так, Г. Ващенко розглядав А. Макаренка як найбільш завзятого представника атеїстичної системи виховання. Слово „яничар”, яким Г. Ващенко охарактеризував А. Макаренко, обрано не випадково: ядром війська яничар були навернені у мусульманство хлопчики-християни, які відрізнялися крайнім фанатизмом у виконанні своїх військових обов’язків. Григорій Ващенко ставив запитання: „... Чи був Макаренко більшовиком-фанатиком, що у своєму захопленні комунізмом просто не відчував жаху підсовєтської дійсності, чи це був кар’єрист, що вислужувався перед більшовиками? ” . Крім того, Г. Ващенко виразно підкреслював атеїстичну спрямованість діяльності А. С. Макаренка: „Матеріалізм у Макаренка міцно зв’язаний з безбожництвом. Вся „поема” переповнена випадами проти релігії, що часто мають характер брудного святотатства. Священиків він називає „попами”, грубо кепкує з віруючих, веде вперту боротьбу з релігією. Він ніби навмисне намагається образити релігійні почуття віруючих, їх особисту гідність”. Погляд Григорія Григоровича Ващенка зовсім протилежний до ідеології Макаренка: на його думку, духовний розвиток особистості не може здійснюватися на засадах матеріалістичного світогляду. Він підкреслював, що критерієм моральності для матеріаліста може бути лише користь того чи іншого вчинку. „Фактичним принципом більшовицької „моралі” - є користь вчинку для комуністичної партії, а зокрема для її вождів. Але це тоді, коли вожді живуть у повній згоді. Коли ж такої згоди нема, то принципом поведінки кожного вождя є його власна користь, із-за чого такий вождь може без всяких вагань нищити своїх суперників. ... більшості матеріалістів властивий цинізм, себто глузування з усього духовного, піднесеного”. Г. Ващенко, відстоюючи християнську позицію у духовному розвитку особистості, бачив мету людського життя у з’єднанні з Богом. Дотримуючись дихотомічного погляду на природу людини, він стверджував, що тіло людини пов’язане з матеріальним світом, воно має душу, невід’ємну від світа духовного, надчуттєвого. Вказуючи на принципову різницю між людиною і твариною, Г. Ващенко писав: "Людина має свої властивості, прагнення й переживання, що їх не має і не може мати тварина. Життя тварини обмежується задоволенням чисто фізичних потреб: людина має, крім того, потреби вищі, духовні”. Невід’ємною складовою людської душі, на погляд Г. Ващенко, є прагнення волі. „Свобода волі, – підкреслював він, - є найвищим даром Бога... Тим часом, коли тварина у своєму житті кориться інстинктам, людина, яка має теж інстинкти, може переборювати їх в ім’я вищих духових прагнень”. Для духовної людини, на погляд Г. Ващенко, притаманна, перш за все, любов до ближнього і до Бога. Учений призивав активно боротися зі злом, і при цьому бути лагідним, уникати образи й помсти: „Христос боровся зі злом не тільки проповіддю і прикладом, а й ділом. Він обурювався проти зла й бичем вигнав торгівців із храму Божого. Треба бути лагідним, прощати образи, не мститися, але разом із тим треба боротися зі злом, особливо тоді, коли воно поширюється у суспільстві. Великою помилкою було б думати, що зло само собою зникне. ... Зло – активне й агресивне. Але борючись із злом, християнин мусить уникати помсти”. Вчений підкреслював, що, духовно розвиваючи себе та своїх дітей, необхідно сприяти вихованню доброчинностей. Найвищим ідеалом для цього є наслідування Христа, але не Його земного життя, а духу Його життя та вчення, що відбиті у Св. Євангелії. Наслідуючи Христа, кожна особистість має виконувати своє призначення відповідно до своїх здібностей та умов життя. Людина мусить пройти свій життєвий шлях згідно з Законом Божим. Г. Ващенко стверджує, що шлях наслідування Христа визначає й духовні доброчинності: віру, надію, любов, які зв’язані між собою: „Основою та початком їх (доброчинностей) є віра. Бог як Абсолютний Дух, не може бути предметом звичайного людського пізнання... Істини християнські в усій своїй повноті можуть бути сприйняті лише вірою. Але віра християнська не мусить бути сліпою, а тим більше формальною. Релігійний формалізм завжди призводить до удавання з себе святого й лицемірства. Релігія – зв’язок між Богом і людиною. Тому віра мусить бути живою”. Віра є основою другої духовної доброчинності – надії, і , в той же час, міцно пов’язана з любов’ю, зокрема, любов’ю до Бога. Таким чином, у своїх педагогічних творах Г. Ващенко відповідає на головне питання сучасної освіти: куди повинна йти тепер наша педагогіка і практика виховання. Тільки на міцній духовній національній основі може бути забезпечене процвітання українського суспільства. За матеріалами статті ДУХОВНИЙ АСПЕКТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ТВОРЧОСТІ Г. ВАЩЕНКА Гурова Олександра Миколаївна Мелітопольський державний педагогічний університет Джерело: http://www.nbuv.gov.ua | |
| Категорія: Видатні педагоги | Додав: РІТА (17.07.2011) | | |
| Переглядів: 2028 | |
| Всього коментарів: 0 | |