Єдність навчання і виховання... Вдумаймося,    шановні     колеги — вчителі   початкової школи, у ці   слова! Це  ж   від того, в якій мірі наш   учень   є   передусім нашим вихованцем, залежить  успіх  усієї навчально-виховної роботи школи.

В одній з останніх праць В. І. Леніна — «Краще менше, та кра­ще» — є слова: справді освічена людина. Таким наш вождь вважав того, хто цінує знання, хто, керуючись ними, не лякається боротьби для до­сягнення поставленої мети. Так, справжня єдність навчання й вихован­ня саме й полягає в тому, щоб кожен учень, вступаючи уже в шкільні роки в активне суспільно-політичне життя, виробляв на основі знань тверді комуністичні переконання і керувався ними завжди. Щоб інте­лектуально і духовно зростати, у школяра мусять бути потяг до знань, бажання оволодівати ними.

Багаторічна праця з дітьми не раз переконувала мене, що найтонші джерельця, з яких наповнюється ріка єдності навчання й виховання — це бажання дитини вчитися. Але як же відкривати оті джерельця, як зробити, щоб вони не замулилися? Чим попередити тривожне явище, з яким, на жаль, часто доводиться стикатися нам, педагогам: скажімо, дитина несла до школи вогник жаги до знань, але він хутко погас, нато­мість народився найстрашніший, найлютіший ворог навчання — байдужість?

Або ось таке: як побудувати усю навчально-виховну роботу - в класі та школі, щоб дитині хотілося сьогодні бути духовно багатшою, розум­нішою, ніж учора, щоб вона відчувала, переживала своє інтелектуальне, ідейне зростання, пишалася ним, щоб ці почуття були стимулом, котрий спонукає долати труднощі? Адже дитяче бажання добре вчитися невід­дільне від оптимістичного світосприймання — пізнання навколишнього світу і, особливо, самопізнання. Певна ж річ, там, де немає радісного захоплення навчальною працею, бентежного подиву перед істиною, що відкривається завдяки напруженню внутрішніх сил дитячої душі (а вони, ці сили — єдина, так би мовити, течка опори педагога) — не може бути й мови про любов до науки, до знань.

Щоб дитина була палко зацікавлена у навчанні, їй необхідне бага­те, різноманітне, приваблююче інтелектуальне життя. Ми маємо по­стійно дбати про те, щоб зі вступом до школи думка дитини не була втиснута в рамки класної дошки й сторінки букваря; щоб стіни класу не відмежували її від різноманітності світу, в таємницях якого — невичерпні джерела думки, творчості. Іншими словами: щоб дитина охоче вчилася, її інтелектуальне життя в жодному разі не повинне обмежуватися лише шкільними, учнівськими методами, які вимагають запам'ятовування, заучування та відтворення знань для перевірки їх учителем.

А втім, нехай у читача не складеться враження, нібито автор зне­важливо ставиться до запам'ятовування й заучування. Ні, без цього немислимі навчання і розумовий розвиток. Але якщо навчання перетворюється тільки в роботу пам'яті, воно стає безпредметним, бо справжній розумовий розвиток можливий тільки тоді, коли поєднуються зусилля пам'яті й думки, осмислюються явища, закономірності навко­лишнього світу.

Щоб інтелектуальне життя учнів початкової школи було багатим, необхідні гармонія думки й зусиль пам'яті. Дбаймо, шановні колеги, про те, щоб дитина в початковій школі була передусім думаючою, активним добувачем знань, допитливим шукачем істини, мандрівником у світі піз­нання. Лише за цієї умови вона буде добрим школярем.

Хочеться у зв'язку з цим поділитися деяким досвідом, набутим учи­телями початкових класів нашої школи. Навчання дитини у нас почи­нається за рік до вступу її у перший клас (у підготовчій групі). Дитина живе в цікавому для неї світі думок. Ми проводимо з малюками спеці­альні заняття, які дістали назву уроків мислення. Це, образно кажучи, подорожі до першоджерел думки. Ми йдемо з дітьми в садок і до лісу, в поле й на берег ставка; відкриваємо перед ними найрізноманітніші відтінки й грані предметів, явищ, відношень, залежностей. Бачення сві­ту, завдяки якому людина стає не пасивним спостерігачем, а відкрива­чем істини, це і народження живої думки. Ми переконані, що запобігти згасанню вогника цікавості у дитячих очах можна лише тоді, коли ми    навчимо своїх вихованців активно бачити світ. «Мислення починається   з подиву»,— писав Арістотель. Потяг до знань, прагнення до пізнання    істини, як відомо, має своїм першоджерелом захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій.

...Діти — майбутні першокласники — прийшли з учителем на зелений луг. Пахне трава, милують зір квіти, гріє ласкаве сонечко, в блакитному небі співає жайворонок, у прозорому струмку плавають рибки... Перед дитиною відкривається життя в найрізноманітніших його проявах. І ось тут вона осягав своїм розумом дивовижну, разючу істину: джерелом життя є сонце. В яких би формах воно не виявлялось, його пробуджує тільки сонячний промінь. Ця істина викликає в дітей глибокі хвилювання. Перед ними постають десятки загадок, відкриваються найрізноманітніші зв'язки й відношення, суть яких неясна, але її хочеться збагнути. Осягнувши своїм розумом одну істину, дитина пояснює за допомогою неї все нові й нові явища. Але чим більше зрозумілого, тим більше відкривається і незрозуміле, тим активніше працює думка, тим сильніший потяг до знань. Із заняття на тему «Сонце — джерело життя на землі» дитина йде в радісно-піднесеному, схвильованому настрої. Цей душевний стан породжує особливу сприйнятливість розуму до всього, що треба запам'ятати. Людина, яка багато думає, власними зусиллями відкриваючи істину,— з великою активністю, з інтересом сприймає і запам'ятовує.                                                        

Зрештою, для гармонії думки н пам'яті необхідна ціла система уро­ків мислення серед природи. Ось теми, за якими наші педагоги прово­дять заняття протягом п'яти років — від підготовчої групи до закінчен­ня четвертого класу.

Літо. Перші прикмети осені. Чому одні пташки відлітають у теплий край, а інші залишаються у нас зимувати? Листя опадає а дерев.  Сонечко світить, та не гріє. Перші сніжинки. Як мороз малює по шибках? Народження літнього, осіннього дня. У блакитному небі — ключ  журавлиний. Живе й неживе в природа. Ставок і річка. Наше село.  Поле й плуг. Бджола на квітці. Джмелі в жовтих бутончиках хмелю.  Квітка й зернина. Насінина й рослина. Як з зернини виростає колосок.  Праця й хліб. Сонце — джерело життя. Плодові й декоративні дерева. Троянди в нашому садку. Шипшина й троянда. Осінні квіти. Хри­зантеми — діти осені. Вечірня зоря. Тихий вечір над ставком. Садок вишневий коло хати. Сонце заходить. Пісня цвіркуна. Прилетіли шпа­ки. Маленькі ягнята. Корова й телятко. Квіти в теплиці. Зимовий ра­нок. Життя під снігом. Напровесні. Жайворонок у блакитному небі. Пшеничне поле. Росяний ранок. Небо перед вітряним днем. Подорож краплини води. Як ластівка мостить гніздо. Синичка шукає допомоги у людини. Горобець і шуліка. Завірюха. Комбайн пливе в морі пшени­ці. Коваль біля горна. Як з цегли виростає будинок. Що людина може робити лопатою? Руки музиканта і руки муляра. Праця взимку і влітку. На тваринницькій фермі. Праця, втома й відпочинок. Гра і праця. Моя улюблена іграшка. Моє улюблене заняття.

Система уроків мислення — це наша школа думки, без якої ми не уявляємо повноцінної, ефективної розумової праці на всіх уроках не тільки в початковій школі, а й у наступні періоди навчання й розумо­вого розвитку. Вона, ця школа, є фундаментом творчих розумових сил, необхідних для оволодіння новими й новими знаннями. На думку всіх учителів початкових класів нашої школи, виховний смисл уроків мис­лення полягає передусім у постійному і невпинному застосуванні знань. Виховати прагнення до навчання якраз і можна тільки тоді, коли знан­ня, якими дитина оволодіває в початковій школі, не залишаються мертвим скарбом, не нагромаджуються в дитячій голові тільки для  того, щоб у певний час учитель виймав їх з «комори» для перевірки. Розвиток розумових здібностей — це знання в русі, в застосуванні. Оптимістич­не самопізнання — а це й є передумовою потягу до знань — починаєть­ся з того, що дитина на власному досвіді переконується: знання стають знаряддям її мислення й праці; користуючись ними, вона виражає свій розум, самого себе. На уроках мислення відбувається складний процес самовираження особистості в творчій думці, в підході до явищ навко­лишнього світу, в їх поясненні, в глибокому осмисленні. Активне за­стосування знань породжує, творить ту справжню освіченість, про яку писав В. І. Ленін,— глибоку переконаність, вірність ідеалам, уміння дорожити науковою істиною як власною честю й гідністю.

Ось саме тут, у ці хвилини, коли допитливий дитячий розум без­посередньо торкається найтонших взаємозв'язків між явищами навко­лишнього світу, між працею людини й світом,— пробуджуються й про­являються активні інтелектуальні сили дитини, саме тут вона вперше гідчуває себе володарем знань, вчиться дорожити переконаннями, бо якраз те, що здобуто власними силами, особливо дороге.

Ми впевнилися в тому, що завдяки урокам мислення школяр стає трудівником думки. Наші уроки мислення не є чимсь універсальним; це не єдиний засіб виховання розумових здібностей і бажання дітей вчитися. Та, мабуть, це найдоцільніший, ураховуючи вікові особливості сприймання й мислення, засіб формування поглядів вихованця, його ставлення до розумової праці й до самого себе. Найголовніше — вже в молодшому віці людина свідомо дорожить тим, що вона — мисляча особистість. А якраз без цього не може бути й мови про жодне свідоме прагнення оволодівати знаннями.

Постійно відчуваючи, переживаючи на власному досвіді привабли­вість застосування знань, гордість від того, що вона — володар їх, ма­ленька людина поступово переносить це ставлення до навколишнього світу на саму себе, на книгу. Читати природу ми вчимо дітей для того, щоб навчити їх читати книгу. А виховати школяра допитливим, вдумливим читачем — це не так просто. Це не одне й те ж, що навчити шпарко читати. Бажання вчитися утверджується в дитини тільки за тієї умови, коли її інтелектуальне життя проходить серед книг. Чи не найбільше лихо багатьох шкіл — безкнижковість духовного життя. Багато, дуже багато є шкіл, де на полицях бібліотек немає якраз того, що потрібно читати дитині молодшого віку. Читати не лише, щоб знайти якийсь засіб від марнотратства часу, а щоб жити у світі книг.

Тепер книзі доводиться змагатися з іншими джерелами інформації (кіно, телевізор, магнітофонні записи і т. п.). Отже, навіть там, де хо­роші книги для читання є, вони часто стоять на полицях бібліотек, як сплячі велетні.

Важливу свою місію як вихователів ми вбачаємо у тому, щоб у та­кому своєрідному змаганні переможцем завжди була книга. Бажання вчитися живе й утверджується там. де вона стала найпривабливішою духовною потребою молодшого школяра. Що і як читають діти, який слід залишає читання в духовному житті вихованця? Це питання вели­кої ваги.

Ми не ставимо собі за мету подавати докладні поради про зміст позакласного читання. Вдумливий учитель з перших же кроків роботи з дітьми продумує, які книги мусить прочитати (й перечитати) за роки навчання в початкових класах кожен вихованець. Ті книги обов'язково мають бути в бібліотеці (та й не в одному примірнику). Без цього шко­ла може перетворитися з вогнища інтелектуальної культури в місце, де панує зубрячка. Позакласне читання — то, образно кажучи, і вітрила, завдяки яким корабель думки пливе вперед, і вітер, що надимає вітри­ла. Немає читання — немає ні вітрил, ні вітру. Читання — самостійне плавання в морі знань, і наше завдання полягає в тому, щоб кожен ви­хованець зазнав щастя цього плавання, відчув себе сміливцем, який став віч-на-віч з безмежним морем людської мудрості.

У початковій школі самостійне читання відіграє особливу роль в інтелектуальному, моральному й естетичному розвитку. Від того, яке місце займає воно в духовному житті школяра, залежить його ставлен­ня до навчання. Ми прагнемо, щоб у дитинстві кожен учень прочитав найкращі книги про природу, героїчне минуле рідного народу, про бо­ротьбу радянських людей за волю і незалежність у Великій Вітчизняній війні, подвиги будівників комунізму, велич і благородство людини-бор-ця за щастя трудящих, про комуністичний ідеал, нашу Батьківщину, культуру, науку, освіту. Протягом десятиріч у нас склалася «Бібліотеч­ка дитинства»: це 250 книжок, які кожен учень перечитує під час на­вчання в початкових класах. Ми дбаємо про ретельний добір літерату­ри до цієї бібліотечки: тут мають бути тільки книги високої художньої і пізнавальної цінності. Вони входять в інтелектуальне життя дитини як дорогоцінне надбання. Особливе місце у цій бібліотеці належить книжкам про людей, які стають взірцем, прикладом для наслідування. Справжнє виховання починається там, де є самовиховання. А самови­ховання починається з захоплення моральним благородством, величчю людини.

Важливе виховне завдання кожного вчителя початкової школи — добитися, щоб дитина прагнула бути схожою на того, хто є для неї ідеалом. Діти захоплюються книгами про В. І. Леніна, Ф. Е. Дзержинського, С. Лазо, Олександра Матросова, Зою Космодем'янську, переживають подив і схиляються перед великими вченими, що віддали своє життя в ім'я утвердження наукової істини.                           

Не можна уявити повноцінного виховання без того, щоб людина в дитячому віці не пізнала на власному досвіді хвилюючої радості ду­мання над книгою. Читання стає могутньою виховною силою завдяки тому, що, захоплюючись моральною красою, прагнучи наслідувати, людина починає думати про себе, оцінювати свої дії і вчинки, вимірю­вати себе певною міркою моральності. Читання й роздуми над книгою стають інтелектуальною потребою. Це надзвичайно важливо для вихованна тієї культури думки, без якої  немислимий  потяг  до  навчання, прагнення оволодівати все новими й новими знаннями.

Думки, пробуджені над книгою, є мовби добре обробленим полем, ка яке падає насіння знань, проростає, дає врожай. Завдяки думанню над книгою полегшується засвоєння програмового матеріалу. Чим біль­ше учень міркує над книгою, чим сильніше зринає в його душі почуття захоплення, пробуджене книгою, тим легше йому вчитися.

До школи нерідко приходять діти, в яких є деякі відхилення від нормального розумового розвитку (ці відхилення Г. С. Костюк нази­ває зниженою здатністю до навчання). Турбота про нормальне навчан­ня таких дітей, про те, щоб вони не відставали й не відчували себе приреченими на інтелектуально убоге життя — одна з найважливіших проблем практики навчально-виховної роботи в початковій школі. Ясна річ, чим нижча здатність до навчання у школяра, чим важче йому оволодівати мінімумом знань, тим важливіше самостійне читання, тим невідкладніша необхідність прищепити дитині радість думання над книгою. Без перебільшення можна сказати, що самостійне читання бу­квально врятовує окремих учнів від інтелектуальної обмеженості, за­побігає їхньому відставанню, виховує в них розумову активність. Інди­відуальну роботу з дітьми, котрі мають знижену здатність до навчання, слід починати з самостійного читання. Роздумування над книгою — найголовніший засіб попередження неуспішності. Досвідчений педа­гог, буває, довго міркує над тим, яку книгу дати дитині, що має зни­жену здатність до навчання — як лікар думає про режим людини з ос­лабленим здоров'ям. Жодні намагання примусити таку дитину завчити, запам'ятати не дадуть бажаних наслідків, якщо вчитель не виховає в неї здатності думати над твором.

Думки, мов іскри: від однієї засвічується інша. Вдумливий педагог-вихователь прагне створити у колективі атмосферу загального захоп­лення книгою, знаннями; щоб інтелектуальні інтереси стали тими нит­ками, які пов'язують окремих школярів найпотаємнішими, найскладні­шими стосунками — взаєминами мислення. Вже в початкових класах треба добитися, щоб дитина не тільки сама прагнула до навчання, а й передавала товаришам своє захоплення знаннями, щоб інтелектуальні почуття хвилювали школярів. Взаємини дітей, основані на думанні, не повинні обмежуватись уроком. Досвідчені вчителі час від часу проводять з дітьми бесіди, присвячені книзі й творчості. Розповідаючи това­ришам про те, що хвилює її, дитина утверджується в своїх прагненнях бути інтелектуально багатою, і чим більше вона передає своїх думок іншим, тим багатшою стає сама.

Особливе значення в створенні повноцінного дитячого колективу нас творчість. Передусім творчість засобами слова. Кожен учитель по­чаткових класів систематично проводить ранки дитячої творчості. Діти читають складені ними оповідання, вірші. Це в основному художні розповіді про те, що дитина бачить на власні очі, що її захоплює, вражає, хшшоє. Адже вогник думки — це емоційне її забарвлення. Те, що хвилює одного, починає хвилювати й інших. Учень, наприклад, чи'ґає сво­їй товаришам твір про зимовий ранок. Він склав його, спостерігаючи —р природи, захоплюючись красою. Слухаючи, діти переживають заххшлення думкою. Кожному хочеться випробувати свої сили у твор­чості.

А що робити, можуть запитати, коли дітям важко досягти того сіптеня творчості, коли думкою одного захоплювались би інші і краса І її пробуджувала б прагнення до творчості? На власному досвіді я переконався, що в такому разі першою іскрою мусить бути ініціатива вчителя. Я сам пишу твір про те, що мене захоплює, хвилює. Несу свою думку дітям, пробуджую в їхніх головах і в душах певні прагнення.

Творчість є щаблинкою самостійного мислення, на якій дитина ні-знає радість власної думки, переживає моральну гідність творця. Як важливо, щоб цього досяг кожен учень! Розумове виховання, без якого немислиме повноцінне навчання, полягає якраз у тому, що дитина, тво­рячи засобами слова, почуває себе автором, захоплюється тим, що ча­рівність життя, природи, людських взаємин стає красою думки.     Бажання вчитись — то дуже тонка і примхлива річ. Воно, образно   кажучи, як ніжна квітка, котра живиться тисячами корінців, які невтомно працюють у вологому грунті. Ми їх не бачимо, але дбайливо обері­гаємо, знаючи, що без них життя й краса загинуть.

Прагнення до знань живиться тисячами невсипущих, невтомних корінців нелегкої, але радісної, привабливої, жаданої для дитини праці. А такою вона стає тільки тоді, коли напруження сил невіддільне від пе­реживання власної гідності. Дитина мусить відчувати себе трудівником, пишатися наслідками своєї праці, що їх вона здобула власними зусил­лями. Виробити гордість — означає ствердити у душі бажання бути мислителем. Це одна з найтонших сфер усієї педагогіки. Немає почут­тя гідності, пробудженої розумовою працею,— немає й виховання в процесі навчання, не може бути й мови про єдність навчання й вихо­вання.

Щоб наші діти завжди переживали жадобу знань, щоб бажання вчитися було найголовнішим стимулом їхньої нелегкої розумової пра­ці, дбаймо Про дуже важливу-передумову всього шкільного навчання: розумова праця дитини, будучи зрозумілою, водночас повинна мати й відповідні труднощі. Переживання гідності трудівника-мислителя можливе лише за тих умов, коли розумова праця є певним випробуван­ням сил. Дитина виходить з цього випробування переможцем, з гордіс­тю й радістю оглядає пройдений шлях, говорить сама собі: «Це я зна­йшла. Це я відкрила».

Ось як утверджується переживання гідності трудівника-мислителя. Ми читаємо учням 2-го класу задачу: «Збудували 4 будинки по 9 квар­тир у кожному і 9 будинків по 4 квартири в кожному. Дев'ята частина квартир уже заселена. Скільки лишилось незаселених?» Ми вже привчи­ли дітей до того, що задачі такої трз'дності вони розв'язують у другому класі, як правило, усно. На уроці панує атмосфера зосередженої дум­ки. Запам'ятавши числові дані (умову), осмисливши залежність між   ними, діти приступають до обчислень і виконують їх.

 Учні не беруться за ручку, доки задача не розв'язана; тільки закін-        чивши роботу,  вони пишуть на маленькому аркушику відповідь. Ми проходимо між рядами, бачимо, хто закінчив роботу, даємо найкмітли- вішим картки з  новими  завданнями — більшої  трудності. Вже  через п'ять-шість хвилин після того, як ми прочитали задачу, в очах кількох дітей спалахують радісні вогники: відповідь правильна. Окрилені успі­хом, діти беруться за трудніші задачі. Ми бачимо все нові й нові вог­ники в дитячих очах. Але в класі  є  Юрко — слабкий,  дуже  слабкий школяр. Ми повторюємо задачу ще раз — спеціально для нього. Бачи­мо, з якими великими труднощами дитина схоплює, нарешті, смисл за­лежностей між величинами. Дитина радіє вже від того, що задача їй зрозуміла — уміймо оцінити й цю перемогу дитячої думки. Школяр з нашою допомогою ще й ще раз повторює числові величини. Ми знаємо, що пам'ять у Юрка дуже слабка. Хвилин десять хлопчик просто вду­мується в умову. Для нього це надзвичайно важливо. Потім він перехо­дить до обчислення. Але ми ще раз повторюємо з ним числові дані задачі. Обчислення   йде  правильно,  дитина  радіє.  Ми  радіємо  разом  з Юрком. Та раптом нещастя: забулись якісь числові дані умови, розсипався будиночок, який дитина з такими труднощами почала зводити.  Ми знову повторюємо з Юрком умову задачі, дитина знову хапається  за нитку думки. Робота майже доведена до кінця — і знову щось забуто. Ми терпляче пояснюємо ще кілька разів. Дитина знову думає.

Нарешті Юрко записує на папері відповідь. Хлопчик святкує ус­піх. В його душі — невимовна радість: адже він здобув перемогу! Ось ця радість відкриття, радість від того, що своїми силами закінчив робо­ту ї є джерелом людської гідності. Це та могутня виховна сила, котра пробуджує в дитячій душі нову енергію думки. Бережімо цю силу; як вогню, біймося того, щоб розумова праця дитини не стала безрезультатною. Досить дитині два-три місяці не бачити наслідків своєї розумової праці, як у неї зникне бажання вчитися, бо зникне по суті й сама праця. Джерело дитячого бажання вчитися — в напруженні розумових зусиль, в радощах перемоги.

У досвідченого вчителя найважчою, найскладнішою проблемою в його педагогічній лабораторії є якраз та, щоб і найслабша дитина бачила наслідки своєї праці й відчувала гордість трудівника мислі. Буває, що вести дитину до вершини перемоги, як ми вели Юрка, доводиться тиждень, два, а то й більше. Що ж, наша праця вимагає великого тер­нини в великої віри в творчі сили дитини.

В. О. СУХОМЛИНСЬКИЙ,

директор Павлиської школи

Кіровоградської обл.,

Герой Соціалістичної Праці